Тема історії бібліотек Чернігівщини у працях вітчизняних істориків

   В умовах пошуку історичної правди, прагнення до об'єктивного висвітлення історії країни, зокрема її культурного розвитку, особливої актуальності набуло загальнодержавне дослідження «Історія бібліотечної справи в Україні», яке є вагомою складовою державної програми «Документальна пам’ять країни». Його проведення викликане розумінням того, що без знання історичного розвитку бібліотечної справи, практичного аналізу накопиченого досвіду неможливий подальший прогрес бібліотекознавства.

   Дослідження з історії бібліотечної справи і бібліографії з часу здобуття Україною незалежності у 1991 році, продовжується залишатися одним із провідних напрямів науково-дослідної роботи бібліотек та профільних вищих навчальних закладів. На жаль професіонали – історики зачасту вивчають становлення бібліотек регіону недосконало, в основному згадують в своїх працях, що бібліотеки існували при монастирях, церквах, навчальних закладах. 

  Цікавою є історіографія монастирів Чернігівщини. Досліджуючи  їх діяльність в царині культури науковці приділяють певну увагу вивченню монастирських бібліотек.

   Історіографія  господарської та культурно-просвітницької  діяльності  Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря представлена значним корпусом праць істориків  та релігійних діячів ХVІІ – початку ХХ ст. З другої половини ХVІІ ст. з’явились перші релігійні твори, які фрагментарно висвітлювали історичне минуле обителі. В даному контексті заслуговує на увагу праця церковного діяча Д. Туптала (Ростовського). Автор, спираючись на древні літописні матеріали, документи монастирського архіву, спогади сучасників, описав період заснування та діяльності монастиря після монголо-татарської навали.

Монастирські та церковні бібліотеки Чернігівщини (ХVII-XVIII ст.)

   У XVII – на поч. XVIII ст. головними сховищами книжкових скарбів, як рукописних, так і друкованих, були монастирські та церковні бібліотеки.

  Монастирі здавна були центрами книжності, де створювалися, накопичувалися книги. Монастирські бібліотеки століттями збирали результати інтелектуальної  діяльності вчених монахів не лише власної, але й інших монастирів чи світських закладів і осіб. Це дозволяє твердити про важливе значення монастирських бібліотек, які концентрували духовну ( а часто й світську) книгу століттями, відображаючи репертуар, підзбір книг на рівні загальних приписів, особистих смаків і вподобань братії тощо.

   Чернігівські землі на своїй території у ХVІІ-ХVІІІ ст.. дали притулок біля півтора десяткам православних обителей. Серед них відомі Єлецький, Троїцько-Іллінський, П’ятницький у м. Чернігові, Спасо-Преображенський у м.Новгород-Сіверському, Густинський біля м.Прилук та інші.

    Якщо монастир володів друкарнею, то частину видань бібліотеки складали власні видання монастиря. Частина книжок купувалася. Решта – накопичувалася завдяки пожертвам та заповітам власників.

   Значну частину монастирських книгозбірень становила друкована й рукописна церковнослужебна й рукописна церковнослужебна та богословська література:  Біблія, Євангеліє, Часослови, Псалтирі, Мінеї, Октоїхи, Тріоді, Ірмологіони, патерики, видані Львівською братською, Києво-Печерською, Троїце-Ільїнською друкарнями. Були острозькі, віленські, московські видання. Зберігалася і так звана патристична  література – твори Василія Великого, Іоанна Дамаскіна, Іонна Златоуста, Єфрема Сіріна, Афанасія Великого та ін. Цим репертуаром обмежувалася більшість монастирів. У великих монастирях зібраннях ироко представлена українська проповідницька, віршована та полемічна література поч. ХVІІІ ст. Це твори Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Димитрія Ростовського, Іоана Максимовича, Феофана Прокоповича. Незважаючи на проголошувану з усіх церковних амвонів анафему Івану Мазепі, в кафедральній бібліотеці Троїцько-Іллінського монастиря зберігався присвячений йому панегірик Стефана Яворського [1] (Чернігів, 1689). За указом Петра І (1720), друкарням Лівобережної України дозволялося випускати церковнослужебну й богословську літературу за обов’язкової уніфікації текстів з російськими синодальними виданнями. Це звузило репертуар книг, які виходили в друкарні Троїцько-Іллінському монастирі, а також позначилося на їх мові, оскільки друкування велося церковнослов»янською мовою. Світське друкування гражданським шрифтом поширюється на Лівобережжі лише з кінця ХVІІІ ст. Тому не дивно, що і в монастирських, і у власних зібраннях так багато книг, виданих «гражданкою» в Москві та Петербурзі. Це граматики, лексикони, атласи, історичні та георафічні праці, перекладна література, а особливо твори французьких філософів-просвітителів. Так, «Монтаниевы опыты» були в бібліотеках чернігівських єпископів Кирила та Феофіла [2]. Знаходилися в бібліотеках переклади праць німецьких філософів Х. Вольфа та Х. Баумейстера, за якими з середини ХVІІІ ст.. читали філософію в Києво-Могилянській академії, а також російські періодичні видання.

Роль Громад і Земств Чернігівщини в розширенні бібліотечної справи

Друга половина ХІХ ст. була одним із яскравих періодів у розвитку культури Чернігова. Він ніби увібрав в себе все те краще, що робилося до цього прогрессивно настроєними діячами. Якщо в економічному розвиткові місто залишалося центром лише ремісничо-кустарних промислів, то у культурному відношенні воно мало провідне значення і поруч з Києвом, Харковом, Одесою відігравало визначальну роль в розвитку культури України, особливо в галузі літератури.

Звертаємось до окремих фактів, які переконають нас в цьому. У 1877 р. у місті було відкрито бібліотеку, а в 1900 р. на базі колекції відомого мецената, збирача і діяча культури В. В. Тарновського, яку він подарував місту, а до її складу входило більше 7 тис. експонатів , - музей українських старожитностей [71, c. 2].

Хочав Чернігові не було професійного театру, Але аматорські театральні групи могли інколи позмагатися із відомими коллективами, бо їх організаторами були талоновиті митці. В другій половині ХІХ ст. ці аматори продовжували розвивати традиції Л. Глібова, організатора демократичного гуртка «Товариство, кохаюче рідну мову», а також активних його учасників – фольклориста Опанаса Марковичап, режиссера – аматора і драматурга Дмитра Старицького, учителів, а пізніше відомого вченого  Івана Дорошенка та письменника Миколи Вербицького, лікаря і письменника Степана Носа, історика Олександра Лазаревського та ін. Сааме вони зі сцени проголошували українмське слово, яке було заборонене тоді, сааме вони пропагували українську драматургійну классику.

 У 1898 – 1908 рр. активно діяв у Чернігові народний театр під керівництвом Олександра Федоровича Володарського, який був талановитим актором, драматургом і перекладачем на українську мову гоголівського «Ревізора». Він не тільки вчився в Києвському університеті, а й грав у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського, І. Сагатовського, Т. Колесниченка. Це булла хорошп сценічна школа, і Володарський використав набуті знання та навички, уроки майстрів в Чернігівському «Народному театрі».

Бібліотеки навчальних закладів

ХУІІІ ст. у сфері освіти знаменне тим, що саме в цей час в Україні формується розгалужена мережа початкових навчальних закладів, зароджується система професійної освіти.

Мережа початкових шкіл в Україні  ХУІІІ ст. була досить розвинутою. Заснування початкових шкіл переважно реалізувалося за ініциативи місцевого населення при існуючих парафіяльних церквах. Навчальний процесс у таких школах, як правило, здійснювався місцевими священниками або покладався на дяків. Бібліотеки при ціх школах  мали незначні книжкові фонди.

Загалом на середину ХУІІІ ст. лише на землях Гетьманщини існувало майже півтори тисячі сільських та міських шкіл початкового рівня. У великих полкових містах могло існувати по декілька таких шкіл. Так, наприклад, у Чернігові та Новгород-Сіверському існувало по шість початкових шкіл., у Сосниці та Березному – чотири, Городні та Мені – три. Программа цих шкіл, як правило, передбачала навчання дітей читанню по букварю, знайомство з Псалтирем і Часословом, вивчення елементарних арифметичних дій.

Мережу середньої та вищої освіти на українських землях формували православні, католицькі та Греко-католицькі колегіуми, а також Києво-Могилянська академія та Львівський університет. На теренах Гетьманщини та у Слобідській України освітні потреби населення задовольняли православні колегіуми – Чернігівський, Харківський та Переяславський, а також Києво-Могилянська академія.

Сучасники називали його Чернігівським Олімпом, Чернігівськими Атенами. В цих пишномовних назвах вбачаємо не лише данину бароковому, пануючому на той час вітіюватому стилю, але й й високу оцінку одного з визначальних осередків освіти та культури в Україні ХУІІІ ст.. – Чернігівському колегіуму.

Другий за значимістю після Києво-Могилянської академії навчальний заклад в Гетьманщині був відкритий в Чернігові – в одному з найдавніших історичних та духовних центрів Русі.

Становлення першої громадської бібліотеки губернії

 Чернігівська громадська бібліотека була однією з перших в Україні. Вона згуртувала навколо себе відомих громадських діячів: родину Русових, І. Шрага, О. Тищинського, І. Рашевського та ін. 
  Умовно історію бібліотеки можна поділити на 6 періодів – різних за тривалістю, відомчою належністю, активністю роботи, її авторитету.
1-й період. 1877-1903 – Чернігівська громадська бібліотека, тобто така, що цілком належала своїм читачам.                                                               
  В середині  70-х років ХІХ ст. статистичне бюро губернського земства було своєрідним культурним центром  Чернігова. Громадські, інтелектуальні, культурно-мистецькі ініціативи виходили від статистиків – Олександра Шликевича,  Петра Червинського,  Василя Варзара, Миколи Константиновича та ін. 5 липня 1876 року посаду статистика в Чернігові отримав Олександр Русов.  Відомий земський статистик, науковець і громадсько-політичний діяч Олександр Олександрович Русов ( 1847 – 1915) все своє життя присвятив підйому освітнього рівня українського народу. Втім цей напрямок його діяльності і, зокрема, його праця в становленні бібліотек України не знайшли належного відображення в літературі і потребують уточнення.