10 квіт. 2012 р.

Закон України про культуру як засіб формування сучасного культурно-мистецького середовища


МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
ДЗ „НАЦІОНАЛЬНА ПАРЛАМЕНТСЬКА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ”
ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР З ПИТАНЬ КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВА
_______________________________________________________
      ДЗК                                      Випуск  2/5         ____                   2012 р.___


ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО КУЛЬТУРУ ЯК ЗАСІБ
 ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОГО КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО СЕРЕДОВИЩА 

                      (оглядова довідка за матеріалами преси)

   Незалежність держави зав¬жди вимірюється її залежністю від культури – для третього тисячоліття це вже не метафора, а стратегія. Невипадково інтелектуали планети прогнозують докорінну зміну світових пріоритетів, коли „держави газу і нафти” поступаються державам, що будуються на гуманітарно-художніх та природничих засадах [1]. 
   Українська держава спирається на багатовікову історичну традицію великих праслов’янських культур. Її незалежність визначально орієнтувалася на здобутки, які виборювали, передусім, найчутливіші до фундаментальних цінностей суспільства гуманітарії і гуманісти – письменники, режисери, художники, музиканти. Перші каденції Верховної Ради України виявилися потужними генераторами гуманітарних ідей якраз через присутність у них моральної, національно орієнтованої худож¬ньої інтелігенції. Саме тоді було ухвалено перші за часів незалежності „Основи законодавства України про культуру”, підписані Президентом Л. Кравчуком у 1992 році [2]. 
    Життя доповнило цей документ й іншими правовими актами. Наприклад, норми, закріплені Конституцією України (1996 рік), реально гарантують свободу мистецької творчості й широкий доступ громадян до всього комплексу культурних надбань народу, без огляду на політичні переконання [3]. 
   Позитивною і зрозумілою рисою молодих держав є їхнє прагнення створити законодавче підґрунтя для змін, які відбуваються у їхніх суспільствах. Відомо, що вирішення проблем культурного будівництва для становлення незалежної держави, формування демократичного громадянського суспільства та створення сучасного національного культурно-мистецького простору є передумовою входження України до світової спільноти розвинених демократичних держав [4]. 

   Продовженням законотворчої роботи та, водночас, виявом уваги держави до проблем духовного відродження стало ухвалення низки галузевих законодавчих актів: про бібліотеки, творчі спілки, музеї, кінематографію, благодійництво тощо. Але із плином часу виявилося, що деякі з цих законів вже є застарілими, тобто такими, що не відповідають вимогам часу, а деякі взагалі суперечать один одному. Слабкість, фрагментарність, внутрішня су-перечливість нормативної регламентації культурного простору України зашкоджає не лише досягненню достатнього ступеня його цілісності, а й успішній європейській інтеграції нашої країни [5]. 
   Сьогодні, коли культурна політика нашої держави покликана стати потужним інструментом формування нового європейського цивілізованого демократичного суспільства, виникла потреба в оновленні законодавства, яке б відповідало сучасним умовам. 
   Над базовим законом, який би впорядкував українську культуру і спрямував її стратегічно, почали працювати ще 1999 року, за цей час проект неодноразово змінювався. Крапку в очікуванні митців та всієї культурно орієнтованої громадськості на цей документ було поставлено наприкінці 2010 року – 14 грудня депутати Верховної Ради України ухвалили Закон „Про культуру”. А 6 січня 2011 року його підписав Президент України В. Янукович. У зв’язку з його впровадженням чинність втратили „Основи законодавства України про культуру”, які до цього часу були основою правової бази в галузі культури [3]. 
   Отже, Закон України „Про культуру” відноситься до групи нормативно-правових актів, що регулюють загальні питання функціонування культурної сфери в Україні. Документ „визначає правові засади діяльності у сфері культури, регулює суспільні відносини, пов’язані із створенням, використанням, розповсюдженням, збереженням культурної спадщини та культурних цінностей, і спрямований на забезпечення доступу до них” [6]. 
   Серед основних принципів державної політики у сфері культури, визначених в документі, є: пропагування української національної культури в усій її різноманітності за кордоном та світової культурної спадщини в Україні; підтримка вітчизняного виробника у сфері культури; підтримка українського культурного життя у всьому світі, надання українського характеру сучасній індустрії розваг; підтримка регіональних культур і підвищення значення обласних, районних центрів, міст з історичними культурними традиціями.
   Згідно із Законом, держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування державної мови у сфері культури на всій території України, сприяє створенню вітчизняного (національного) культурного продукту українською мовою та його популяризації в Україні й за кордоном: „Застосування мов у сфері культури гарантується Конституцією України та визначається законами України про мови. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування державної мови у сфері культури, гарантує вільне використання мов усіх національних меншин України”. Вільне використання інших мов у сфері культури гарантується, окрім випадків, коли таке використання звужує права чи можливості громадян на доступ до отримання культурних благ українською мовою. Крім того, „держава у пріоритетному порядку створює умови для розвитку культури української нації, корінних народів та національних меншин України; збереження, відтворення та охорони історичного середовища; естетичного виховання громадян, передусім дітей та юнацтва; розширення культурної інфраструктури села”. 
    З метою поліпшення умов роботи діючих закладів, установ, організацій, підприємств галузі запроваджуватиметься базова мережа закладів культури, фінансування якої має гарантовано здійснюватися на нормативній основі, відповідно до законодавства України, з державного та місцевого бюджетів. Введення нормативів забезпечення населення основними видами за-кладів культури, а також нормативів їх фінансування є обов’язковою передумовою запровадження базової мережі, інакше це може призвести до неконтрольованого скорочення існуючої мережі закладів культури.
    Серед інших ключових положень Закону можна виділити наступні.
    Важлива складова Закону – стаття 14: „Підтримка вітчизняних виробників у сфері культури здійснюється відповідно до законодавства шляхом створення сприятливого режиму оподаткування та надання державою фінансової підтримки для виробництва і розповсюдження книг, фільмів та інших видів культурного продукту українською мовою в Україні та за кордоном; встановлення квот демонстрування та розповсюдження вітчизняного україномовного культурного продукту на телебаченні, радіо, у кіно- та відеомережі”. 
    Визначено у Законі й особливості проведення приватизації у сфері культури. Приватизації не підлягають архівні установи, об’єкти культури, мистецтва, зокрема занесені до Державного реєстру національного культурного надбання, об’єкти архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки загальнодержавного значення; об’єкти культури, що належать до май-нових комплексів установ Національної академії наук України; пам’ятки археології; архіви та документи з них; пам’ятки державної частини Музейного фонду України; документи Державного бібліотечного фонду; вихідні матеріали та фільмокопії, що зберігаються у фільмофонді; заклади культури, що забезпечують державні соціальні нормативи у сфері обслуговування населення закладами культури; заклади освіти сфери культури. 
    Актуальним пунктом Закону є заборона виселення закладів культури (театрів, філармоній, бібліотек, музеїв, архівів, художніх галерей (виставок), кінотеатрів, позашкільних закладів естетичного виховання і дозвілля дітей та юнацтва, клубних закладів тощо) з приміщень без надання їм іншого рівноцінного приміщення. 
   Передбачено також підвищення відповідальності за порушення вимог Закону щодо охорони культурної спадщини, зокрема уточнюються повноваження державних органів охорони культурної спадщини, положень щодо збереження пам’яток історії, культури та діяльності історико-культурних заповідників. 
   Цей пункт Закону вбачається особливо актуальним, зважаючи на те, що сьогодні дуже слабо використовується величезний потенціал культурної спадщини України, у тому числі, через неефективні та застарілі механізми державної підтримки. Слід також зауважити, що в умовах вільного ринку значно збільшується загроза збереженню історико-культурної спадщини, поширюється нищення пам’яток з комерційною метою тощо.
    Розділ V Закону „Про культуру” присвячено фінансуванню та забезпеченню господарської діяльності закладів культури. З метою залучення додаткових фінансових ресурсів для розвитку культури держава створює сприятливий режим оподаткування фізичним та юридичним особам, які спрямовують свої кошти на розвиток культури. Механізм податкового заохочення підтримки діяльності у сфері культури визначається податковим законодавством України [7]. 
   Одна з наскрізних тез Закону „Про культуру” – це соціальний захист працівників галузі, якому присвячено окремий розділ. Положеннями, зафіксованими цим розділом, держава забезпечує працівникам сфери культури роботу на повну тарифну ставку. Це дуже важлива теза, оскільки тисячі працівників культури (особливо в сільській місцевості) змушені працювати на половину або й на чверть ставки. 
    Законодавчо передбачено надбавки і доплати, зокрема, за вислугу років, почесне звання, науковий ступінь тощо, а також – допомогу на оздоровлення, вирішення соціально-побутових питань. Законом збережено пільги для працівників культури, які працюють у сільській місцевості, а також пенсіонерів, що працювали в культурній сфері села [8]. 
   Попри всі позитивні наслідки прийняття такого важливого для розвитку сфери культури нормативного документу, не можна не помітити і його недоліки, одним з яких є те, що фінансові аспекти діяльності неприбуткових організацій в означеному Законі не отримали чіткого роз’яснення і поки що регулюються старими нормативними документами [4].
   Твердження про те, що на рівні практичної політики, особливо в культурному секторі, законодавство має бути не самоціллю, а засобом досягнення цілі, є правдивим з огляду на той резонанс, який отримав новий Закон про культуру серед широкої громадськості.
   Після оприлюднення тексту нового Закону фахівці, діячі культури, творча інтелігенція, бізнесмени порізному реагували на його положення: одні – з оптимізмом, надією, що гірші часи для культури вже пройшли, інші – обережно-песимістично. 
    Так, один з авторів проекту Закону „Про культуру”, директор Українського центру культурних досліджень О. Гриценко вважає, що документ включає чимало положень, які наповнюють нас оптимізмом щодо майбутнього нашої культури і мистецтва. „Основними засадами державної політики у сфері культури є: визнання культури одним з основних факторів самобутності українського народу – громадян України всіх національностей”, – одна лише ця фраза дозволяє сподіватися на те, що гірші часи вже позаду. З іншого боку, конкретних виписаних механізмів, які дозволяли б законові діяти, дуже мало. Тому, у цьому напрямі треба ще працювати.
   Як зазначає О. Гриценко, новий закон принципово відрізняється від „Основ законодавства про культуру” тим, що усуває численні архаїзми, притаманні документу, створеному в перехідний час, коли його складачі ще погано уявляли, якими будуть економіка і суспільство через кілька років, не мали чіткого розуміння сучасних світових стандартів державної культурної політики. Головне питання для такого закону: навіщо потрібно демократичній владі втручатися у сферу культури? Відповідь на це запитання в „Основах законодавства” дається, так би мовити, за пострадянською інерцією. Тож і культурна політика в Україні багато років була інерційною, несистемною. У новому законі цілі й засади державної культурної політики визначені від-повідно до сучасного їх розуміння в розвинених демократичних країнах. 
Хоча Закон і зберіг декларовані принципи, не збережено багато інструментів для їх практичного втілення. Приміром, дуже важливим є пункт, що забороняє виселяти заклади культури, не надаючи їм аналогічного приміщення. Але в первісному варіанті ця стаття задумувалася таким чином, що кошти від приватизації об’єктів культури мали йти на потреби культури. Однак це положення було відхилено.  
   Дуже важливим є розділ щодо оплати праці та соціального захисту працівників культури, що урівнює в умовах оплати праці працівників культури з працівниками, наприклад, освіти, охорони здоров’я. Щоправда, ці положення вводитимуть у життя поетапно. Але головне, що цей документ ви-значає сучасні цілі й принципи, якими керується держава у сфері культури, ним зафіксовано багато положень, які хоч і не мають прямої дії, але в пода-льшому їх буде конкретизовано. 
    Наскільки збалансований чинний Закон „Про культуру”, чи буде він ефективним на практиці поділилися думками Генеральний директор Національної філармонії України, міністр культури України (1995–1999 рр.) Д. Остапенко. Він вважає, що сама поява Закону – річ дуже важлива, адже він задекларував багато речей, які на законодавчому рівні давно мали бути зафіксовані. Але очевидно, що деякі нюанси не враховано: „У цьому законі часто вживається поняття „заклад”, а позиції, викладені у тій чи іншій статті, поширюються і на підприємства, і на установи. То як нам читати закон? Його положення стосуються лише закладу чи й підприємства теж? – дивується директор Національної філармонії. – Скажімо, ми, Національна філармонія України, за своїм статутом – госпрозрахунковий заклад із частковим бюджетним фінансуванням. А художній колектив, який має юридичний статус, наприклад, Національний духовий оркестр України, зареєстрований як підприємство. Так як йому керуватися тепер цим законом? Тому я думаю, що тут ще будуть зміни і доповнення”.
    Він також зазначив, що нова редакція Закону про культуру не передбачає конкретних механізмів для забезпечення сприятливого режиму оподаткування спонсорських проектів та меценатства: „Напевне, щоб ці статті працювали, на підставі закону треба буде приймати підзаконні акти. Статей прямої дії, які б працювали відразу після підписання закону, тут дуже мало”. 
    Серед інших питань, яким новий Закон про культуру приділив недостатньо уваги, Д. Остапенко назвав питання трудових відносин: „Тут ми чекали від Закону „Про культуру” статті прямої дії. На жаль, цього не сталося. Хоча я знаю, що Міністерство культури вносило ці пропозиції неодноразово. Йдеться про те, що керівники закладу зараховуються на роботу шляхом укладання з ними трудового договору, контракту на певний час, до п’яти років. Усі інші в колективі – довічні. Контрактна система трудових відносин дозволяла б утримувати творчі колективи в належній професійній формі. На мій погляд, варто було б розробити виборну конкурсну систему на п’ять років. Відпрацював п’ять років – подавай знову документи на свою посаду і бери участь у конкурсі. Переміг – з тобою продовжують термін трудового договору. (Сьогодні ж у нас за результатами конкурсу до колективу на вакантні посади зараховуються лише новачки). Тоді ми і творчий склад оновлювали, і молодих спеціалістів працевлаштовували б. А так виходить, що молодим працівникам культури і мистецтва, які навчалися за бюджетні кошти, роботи в Україні немає. Пенсіонери не поспішають писати заяви на звільнення, бо всі ми знаємо, як вони забезпечені… Механізму звільнення пенсіонерів немає. Якщо й пенсійна реформа не вирiшить цiєї проблеми, то в нас творчі колективи перетворяться на заповідники людей похилого віку”.
   Останнім часом у суспільстві велася доволі активна дискусія з приводу того, чи потрібні творчі спілки. Новий Закон, на думку Д. Остапенка, досить лояльно поставився до таких творчих об’єднань, які багато хто сьогодні вважає анахронізмом. І це є позитивним, тому що тут йдеться про права громадян у сфері культури і про те, що громадяни мають право на об’єднання у творчі спілки. 
    Головний режисер Дніпропетровського державного академічного театру опери та балету Ю. Чайка також підтримує положення Закону щодо прав громадян об’єднуватися у творчі спілки, існування яких вважає доцільним. Зокрема, він зазначає, що творчі спілки посідають вагоме місце в житті нашого суспільства, адже це осередок спілкування творчих людей у різних сферах культурного життя. Водночас, це клуби за інтересами, де фахово обговорюють ті чи ті проблеми, твори, напрацювання. Якщо брати, приміром, Спілку художників, то завдяки заходам, які вона проводить в Україні, багато молодих художників можуть себе проявити за мінімальних фінансових затрат.  
   Нині Ю. Чайка опікується Спілкою народних промислів. На його переконання, це ганебно, коли наші громадяни вдягають вишиванки китайського виробництва, а митці грають на наших національних інструментах, зроблених на фабриках далеких країн. 
   Про це згадав в одному з своїх інтерв’ю і міністр культури України 
М. Кулиняк: „Не можна припиняти фінансування мистецтва, його треба підтримувати, а то ми дожилися до того, що в нас бандури китайського виробництва”. Також і на його думку, творчі спілки не втратили себе в українському суспільстві і культурному просторі.
    Критичні зауваження на адресу нового Закону висловив й І. Ліховий, міністр культури і туризму України (2005–2006 рр.). Він, зокрема, розповів, що чогось принципово нового для проведення реформ у сфері культури він, на жаль, у цьому законі не побачив, а також зауважив: „У нинішніх українських реаліях будь-який закон, навіть ідеальний, не гарантує сам по собі по-зитивних змін. Закон України „Про культуру” виглядає як компроміс, результат домовленостей, врахування інтересів групових, корпоративних і найменше – національних.
  Що стосується технічної сторони питання – терміни „охорона культурної спадщини”, „музейна справа і колекціонування”, „архівна справа” треба було подати одним блоком, оскільки тут, як і в інших напрямах культурної політики, консервується роздільність між відомствами та підвідомствами.
    А от письменник, народний депутат, голова Комітету з питань духовності та культури В. Яворівський нарікає на повну відсутність національної складової Закону та інші недопрацювання. Зокрема, на його погляд, там „практично не передбачено соціального захисту працівників культури, не відпрацьовано систему освіти працівників культури. Багато обтічностей, неконкретики”. 
    Загалом, переважна більшість респондентів, серед них – художній керівник Національного театру оперети Б. Струтинський, директор Музею історії міста Тисмениця Л. Лишега та інші – дотримуються думки, що Законові не вистачає виписаних механізмів, які б дозволяли йому активно діяти [9]. 
   Цю думку поділяє і керівництво Національної парламентської бібліотеки України в особі її генерального директора Т. Вилегжаніної. Разом із тим, на її погляд, конкретні правові норми можуть і обов’язково будуть регулюватися підзаконними нормативно-правовими актами – указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства культури України тощо. 
   У розділі IV Закону України „Про культуру” вперше введено поняття „Базова мережа закладів культури”. Зокрема зазначається, що „існуючі заклади культури та заклади освіти сфери культури автоматично включаються до базової мережі”. Тобто Закон не передбачає скорочення закладів культури, до яких належать і публічні бібліотеки. Таким чином законодавець нама-гається зберегти мережу закладів культури від скорочення. Але, на думку генерального директора НПБУ, якщо ввести всі бібліотеки до базової мережі „автоматично”, то їх, по-перше, неможливо буде профінансувати за нормативами, а, по-друге, втрачається сенс створення базової мережі для удосконалення роботи, оптимізації мережі бібліотечних закладів у зв’язку з передбачуваною адміністративно-територіальною реформою.
   Т. Вилегжаніна також вважає, що в кожному регіоні, місті, районі було б доцільно вивчити матеріально-технічний стан публічних бібліотек та визначити, які з них виконують свої корисні функції на належному рівні, а які мають удосконалювати власну діяльність. Слід ставити за мету не ліквідацію бібліотечного закладу, а його реорганізацію, впровадження чи розширення нестаціонарних форм бібліотечного обслуговування населення. Щодо державних соціальних стандартів, то Законом визначено, що базова мережа закладів культури формується з метою „дотримання прав громадян України у сфері культури, забезпечення доступності національного культурного надбання, культурних благ та мистецької творчості шляхом дотримання держа-вних соціальних нормативів у сфері обслуговування закладами культури”. Вищеназвану норму сьогодні не може бути втілено в життя саме через відсутність соціальних нормативів, і цю проблему якомога швидше треба вирішувати шляхом прийняття підзаконних нормативно-правових актів. Без цього неможливо визначити, яких саме фінансових витрат потребують заклади культури, які повинні фінансуватися так, як цього вимагає Закон „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, тобто за нормативами. Доки ми не розірвемо це замкнуте коло, і культура в цілому, і бібліотеки як її складники, будуть фінансуватися за залишковим принципом: ледве-ледве – на комунальні послуги, не завжди – на охорону, інколи – на придбання книжок і періодичних видань, зовсім нічого – на нові меблі та комп’ютерну техніку тощо. 
   І все ж таки у Законі України „Про культуру” багато позитивного: визначено цілі й принципи, якими керується і яких дотримується держава у сфері культури; унормовано розділ про оплату праці та соціальний захист працівників культури; закріплено норму про заборону виселення закладів культури з приміщень без надання їм іншого рівноцінного приміщення. Визначено також об’єкти культурного призначення, що не підлягають приватизації, і серед них – документи Державного бібліотечного фонду України [10]. 
   З моменту підписання Закону про культуру минув рік. Тож, які зрушення відбулися у галузі за цей час, які здобутки, проблеми, нові завдання – зважаючи на це, особливо важливою є позиція Міністерства культури Украї-ни, яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення проведення державної політики в сфері культури. Воно за-безпечує у межах своїх повноважень виконання актів законодавства і здійс-нює контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законо-давства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та вносить їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України [11].
   Для міністра культури України М. Кулиняка прийняття нового закону про культуру означає, з одного боку, відповідне оновлення законодавчої бази культурної сфери, а з іншого – посилення й урізноманітнення форм державної підтримки культури і мистецтва сучасної України в усьому їхньому розмаїтті. Він переконаний, що Закон про культуру вже працює і приносить вагомі результати. 
   Так, триває процес створення базової мережі закладів культури – один з важливих постулатів чинного Закону. Цей механізм, на думку Міністра, дозволить чітко визначитися стосовно всіх закладів культури та мистецтва, які є в Україні, для того, щоб зрозуміти, по-перше, які виникають проблеми на місцях, і, по-друге, це дасть змогу контролювати ситуацію у разі їх незаконної реорганізації, або ліквідації [8]. 
  Збереження національної культурної спадщини, її актуалізація, тобто перетворення на важливий чинник соціального й економічного розвитку суспільства через розвиток пам’ятко-охоронної й туристичної інфраструктури – серед пріоритетних напрямів реформ у галузі культури. Адже багата культурна спадщина України є вагомою частиною всесвітнього культурного надбання. Її належне збереження та використання – це не тільки один із ключо-вих напрямів державної політики, але й показник, за яким оцінюється наша країна на європейському та світовому рівні [11]. 
   Тож, керуючись відповідним положенням Закону, керівництво Міністерства намітило можливі шляхи реалізації реформ, серед яких: зміцнення системи державних органів з охорони пам’яток, належна бюджетна підтримка охорони й реставрації, ширше залучення благодійних коштів, комплексні зусилля з перетворення культурної спадщини на ключовий чинник суспіль-ного й господарчого відродження багатих на культурну спадщину регіонів, міст, сіл.
   Останнім часом досить гостро в Україні стоїть проблема забезпечення єдності культурного простору нашої держави та використання значного потенціалу її культурного різноманіття, адже через непродумані підходи до мовно-етнічної неоднорідності України ця неоднорідність може перетвори-тися на живильний грунт для конфронтацій, із загрозою соціокультурного розколу. 
   Отже, Міністерство надає великого значення питанням збереження й підтримки етнокультурного різноманіття сучасного українського суспільства. Його керівництво вважає ці напрями пріоритетними щодо здійснення ре-форм у галузі культури: потрібна якісно нова державна політика, до якої входили б заходи з налагодження постійного діалогу й взаємозбагачення культур, реалізації потенціалу культурного різноманіття. 
   У галузі культури триває розроблення конкретних заходів, спрямованих на втілення в життя передбачених Законом „Про культуру” державних гарантій працівникам культури та мистецтва щодо їхньої роботи на повну ставку. Вже упорядковано процедуру надання мистецьким колективам зван-ня Академічного; вирішено питання оплати праці в академічних закладах. 
Ще у 2010 році було вирішено проблему оплати праці працівникам академічних закладів. Так, ухваленою урядом постановою „Про оплату праці працівників закладів культури, яким надано статус академічних”, передбачено з 1 січня 2011-го: при визначенні максимальних розмірів посадових окладів керівних працівників, художнього та артистичного персоналу закладів культури, що мають статус академічних, застосування додаткового коефіцієнта підвищення окладів, максимальний розмір якого не перевищує 2, а для інших працівників згаданих закладів – 1,3.
   На погляд керівництва профільного міністерства, комплексне вирішення цих та інших соціальних проблем культури, поліпшення системи оплати праці в галузі сприятиме залученню до культурно-мистецької сфери кваліфікованих фахівців, насамперед – молоді.
   Занепадом закладів і установ культури в сільській місцевості та в селищах міського типу сьогодні нікого не здивуєш. Це вже перетворилося на сумну тенденцію. А молоді фахівці вкрай неохоче їдуть у колиску українських традицій. 
   У відповідності до положень Закону фахівцями Міністерства розробляються соціальні складові, зокрема надбавки для працівників сільських клубів. 
    Для підвищення престижності праці в клубних закладах Кабінетом Міністрів було ухвалено постанову „Про виплату працівникам державних і комунальних клубних закладів матеріальної допомоги для оздоровлення та допомоги для вирішення соціально-побутових питань”. 
   На необхідності відродження культурного й духовного життя у селах зосередив увагу Президент України В. Янукович під час засідання Гуманітарної ради, яке відбулося наприкінці червня 2011 року. Президент поставив завдання відновити повноцінну роботу сільських клубів та бібліотек. „Безумовно, ми не можемо кинути напризволяще сільські клуби, бібліотеки. Там, де живуть люди, – все це повинно працювати, – сказав В. Янукович. – Можна сказати так: вони ледве дихають, а в деяких випадках закриті, „заколочені” як під час війни. Тому нам не треба розтягувати на роки це питання – його слід вирішувати негайно”.
     Міністр вказав на ще один важливий момент: віднині у кожному регіоні працівники закладів культури розвиватимуть їх разом із бізнесом, залучаючи до цього й великі державні підприємства. Тож, Міністерство ініціює приватно-державне партнерство, щоб залучати бізнес у якості фінансової допомоги для відновлення сільських будинків культури, кінотеатрів тощо.
    „Звичайно, у такому випадку мова буде йти стосовно преференцій для бізнесу, – зазначає М. Кулиняк. – Міністерство вже працює над конкретними пропозиціями щодо внесення змін до Закону про меценатство, розробляються інші шляхи стимулювання”.
   На розгляді Верховної Ради наразі перебуває розроблений фахівцями Міністерства проект закону „Про гастрольні заходи в Україні” – ще один знаковий законопроект після закону про культуру, як вважає Міністр. Фактично йдеться про реформаторський закон для всієї гастрольної сфери. Його ухвалення не просто дозволить отримати значні кошти для підтримки гаст-ролей українських театрів та музикантів, а й сприятиме запровадженню про-зорих цивілізованих відносин між виконавцями, організаторами гастролей та державою.
    Узагальнюючи вищенаведене, можна сказати, що оптимальним варіантом реформування у сфері культури буде така політика, яка поєднуватиме серйозну бюджетну підтримку культури із стимулюванням благодійництва, підприємницької активності культурно-мистецьких закладів, а також передбачатиме поєднання адміністративної реформи в управлінні культурною сферою – із запровадженням нових, конкурсних і прозорих механізмів фінансування мистецьких проектів.   Це щодо стратегії [8]. 
    Разом із тим, згідно з оцінкою європейських експертів, ключовими проблемами української культурної політики є недоліки її законодавчого підґрунтя. Зокрема, політична воля концентрується на прийнятті законів, а не на тому, щоб забезпечити їх виконання. Недостатнім в Україні є усвідомлення того, що на розвиток культури, окрім власне „галузевих” законів та інших законодавчих актів, потужно впливає законодавство, безпосередньо не спрямоване на регулювання „культурного сектору”, наприклад, податкове, трудове, бюджетне, про місцеве самоврядування та інші. 
    Експерти Українського центру культурних досліджень при Міністерстві культури України – постійні учасники законотворчої роботи та автори ряду проектів нормативно-правових актів у сфері культури – виокремлюють такі першочергові напрями оптимізації української гуманітарної політики в галузі культури: законодавче закріплення ширшого правового розуміння сфери культури як об’єкта державної й суспільної підтримки; перегляд усього корпусу українського податкового та трудового законодавства на предмет забезпечення сприятливих умов для розвитку культури; створення сучасної сприятливої правової бази для неприбуткових організацій, правових підстав для державної бюджетної підтримки незалежних недержавних культурно-мистецьких організацій; перегляд українського законодавства про місцеве самоврядування (а також про формування місцевих бюджетів) на предмет подолання негативних наслідків невдалої децентралізації мережі закладів культури в Україні; запровадження в галузі культури конкурсних грантових механізмів підтримки культурно-мистецьких заходів на базі вивчення та адаптації досвіду європейських країн [5].
Відтак стає зрозумілим, що законодавче поле галузі культури в Україні ще досі перебуває у стадії формування і вдосконалення.
   Безумовно, прийняття Закону України „Про культуру” суттєво поліпшує правові умови функціонування культурно-мистецької сфери. До того ж, упродовж року було розроблено й узгоджено низку підзаконних актів, спрямованих на практичне впровадження ключових положень документу. Але новоприйнятий Закон треба ще ретельно вивчати, порівнювати його з іншими законодавчими актами, продумувати механізми його реалізації і домагатися їхнього нормативного закріплення у відповідних нормативно-правових актах. 


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Дмитренко Н. Українська культура: 20 років Незалежності / Наталя Дмитренко  // Україна молода. – 2011. – 30 серп.
2. Основи законодавства України про культуру [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua
3. Гриценко О. Культура і Закон. Contra spem spero / Олександр Гри-ценко, Дмитро Остапенко, Ігор Ліховий ; [розпитувала] Л. Олтаржевська // Україна молода. – 2011. – 19 січ. – С. 12, 13.
4. Ситар Л.Й. Проблеми формування законодавчої бази сфери культури // Сталий розвиток економіки. – 2011. – № 1 [4]. – С. 47–51.
5. Дослідження проблем узгодження законодавчої бази культури України із законодавством для сфери культури Європейського Союзу. Аналітичний огляд та рекомендації / О.А. Гриценко, В.В. Солодовник, Н.К. Гончаренко, Є.А. Мягка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.culturalstudies.in.ua
6. Загальні засади адміністративно-правового регулювання у галузі соціально-культурної сфери. Радник. Український юридичний портал [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу: http://radnuk.info/pidrychnuku/admin-pravo
7. Україна. Закони. Про культуру: Закон України: затв. 14 груд. 
2010 р. № 2778–IV // Голос України. – 2011. – 12 січ. – С. 12 – 13.
8. Кулиняк М. Михайло Кулиняк: „Наше головне завдання – форму-вання єдиного культурного простору України” / Михайло Кулиняк; [ін-терв’ю брала] О. Марків // Культура і життя. – 2011. – 17 берез. – С. 8–9.
9.Вилегжаніна Т. Закон про культуру: що далі? / Т. Вилегжаніна // Бібл. планета. – 2011. – № 1. – С. 4–5.
10. Реалізація державної політики у галузі культури: аналітичний звіт за 2011 р. / Міністерство культури України. – К., 2012. – 79 с.

































Немає коментарів:

Дописати коментар