До 170-річчя від дня народження М. В. Лисенка

   З ім'ям Миколи Лисенка пов'язана епоха становлення професійної музики, театру та мистецької освіти в Україні. Основоположник національної композиторської школи, творець національної музичної мови, визначний піаніст і хоровий диригент, педагог та громадський діяч, Микола Лисенко зробив своє непересічне мистецьке обдарування зброєю в боротьбі за пробудження національної самосвідомості рідного народу.

Народився Микола Віталійович у с. Гриньки (тепер – Глобинський р-н Полтавської обл.). Легендарним засновником роду Лисенків вважається козацький ватажок Вовгура Лис, сподвижник Максима Кривоноса, козак-характерник, котрий «мав під два метрии зросту і обносив камінне жорно круг млина тричі поспіль».

   Малоросійський родословник нараховує 163 представники цього давнього роду.

 Правнук у шостому коліні полковника Чернігівського і Переяслівського наказного гетьмана України 1674 р. Івана Яковича Лисенка, син полковника Орденського кирасирського полку, полтавського поміщика Віталія Романовича Лисенка та Ольги Єреміївни з давнього козацького роду Луценків, Микола Лисенко став не просто найяскравішою постаттю цього шляхетського роду, а й одним із найвизначніших громадян України не лише на теренах мистецьких, а й державотворчих.

   Дві музичні стихії виколисували змалечку майбутнього композитора. Одна – класична – у родині, яка добре пам'ятала кріпацький оркестр материного діда Петра Булюбаша. Складовою повсякденного життя було салонне музикування Ольги Єреміївни, яка з артистизмом виконувала сонати, парафрази  і попурі на теми широковідоміх опер, і, звичайно ж, модні салонні п'єси. Одна з них – «Время невозратимое» - наприкінці життя композитора стала лейтмотивом його останньої опери «Ноктюрн». Та й Віталій Романович прекрасно співав українські пісні, вправно добираючи аккомпанемент на фортепіано.

   Виняткові музичні здібності старшого сина змусили Ольгу Єреміївну вчити його грі на фортепіано вже у п'ятирічному віці. У шість років хлопчик умів не лише підбирати почуті мелодії, а й намагався їх гармонізувати, а в дев'ять років написав свій перший музичний твір – граційну «Польку».

   Друга музична стихія існувала за стінами панського будинку. Це – українська народна пісня і вся, проникнута до нитки музикою, тканина народного побуту з його театралізованими обрядами, святами. Фольклорні зацікавлення юного Лисенка знаходили щирий відгук і підтримку в батька, який і сам не оминав етнографічних досліджень, та в дядька Олександра Захаровича, який прекрасно грав на бандурі, кохався у козацькій старовині та українській історії. Саме від нього Микола вперше записав народні пісні «Ой, не гаразд, запорожці» та «Ой, пущу я кониченька в саду».

   Закінчивши 1860 р. гімназію зі срібною медаллю, М. Лисенко, слідом за М. Старицьким, вступив на природничий факультет Харківського університету. Наступного навчального року брати були змушені перевестися до Київського університету, де потрапили до кола прогресивного студенства, що складало Київську (Стару) Громаду. Відтоді і до кінця життя найближчими друзями і соратниками Лисенка стали Тадей Рильський, Борис Познанський, Михайло Драгоманов, його сестра Ольга, Петро Косач, Володимир Антонович, Павло Житецький та інші, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначило політичний і культурний розвиток України у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. 

   Відповідно до програм, намічених товариством, Лисенко почав систематично збирати і обробляти народні пісні. Перші два «Збірники обробок українських народних пісень для голосу в супроводі фортепіано» він видав у 1868 р. на кошти членів Старої Громади. Загалом за життя Микола Віталійович видав 7 таких збірників по 40 пісень, 12 «Хорових десятків», 5 обрядових збірок, записав близько півтори тисячі та опублікував понад сімсот обробок для голосу і хорів. Збирання скарбів народної музики, дослідження, опрацювання та повернення їх народу «у вишуканій мистецькій оправі», розбудова на основі народного мелосу національної музичної професійної мови становлять чи не основний внесок Миколи Лисенка в національну культуру.

Діяльність М. Лисенка на початку XX ст. стала поштовхом до становлення музичної фольклористики. У 1874 р. було опубліковано працю «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарём Остапом Вересаем: Реферат Н. Лисенко» («Записки Юго-Западного отделения Императорского русского географического общества» - Т. 1, ч.1). Цим дуло покладено початок науковому дослідженню українського кобзарства. Пізніше Лисенко написав наукові реферати «О торбане и музыке песен Видорта» (Киевская старина. – 1892. - № 3. – С. 381-387) та «Народні музичні струменти на Вкраїни / Написав Боян»(Львів, 1894).

   Ще один із чільних напрямів Лисенкової творчості бере початок із університетських часів. У 1892 р. він створив студентський хор Київського університету, який брав участь у виставах аматорського театрального гуртка, виконував на концертах народні пісні, зокрема в обробці Лисенка.

   Початком композиторської діяльності Миколи Віталійовича можна вважати їхню зі Старицьким спробу написати оперу на сюжет повісті Олекси Стороженка «Гаркуша» (1864). Водночас музичний супровід М. Лисенка до водевілю В. Гоголя (батька) «Простак» (1864) став приводом до його першої конфронтації з цензурою. Надалі право на видання кожної збірки народних пісень чи випусків солоспівів Лисенкові доводилося відвойовувати у цензури. Це стало однією з причин довічного поліційного нагляду за митцем.

   Тоді ж Микола Лисенко з великим успіхом брав участь як піаніст у концертах на користь Київського відділення Російського музичного товариства, блискуче виконуючи складні сольні твори та твори для фортепіано з оркестром. Тому не дивно, що захистивши по закінченні університету  (1865 р. ) дисертацію на здобуття ступення кандидата природничих наук, Лисенко, однак, обрав музику. У 1867 р. він вступив до Лейпцизької консерваторії, де окрім студій з гри на фортепіано, слухав лекції з теоретичних дтсциплін і композиції у провідних німецьких професорів. На різдвяні свята 1867 р. студент Лейпцизької консерваторії Микола Лисенко з тріумфом виступив у Празі.

   Засвоївши за два роки консерваторську програму, на іспиті Лисенко привернув увагу німецьких часописів блискучим виконанням Четвертого концерту Бетховена для фортепіано з оркестром з власною каденцією.

   У Лейпцигу Микола Віталійович написав і видав свої перші твори, зокрема «Сюїту на теми народних пісень у формі старовинних танців». У його доробку знаходимо  прелюдії. Прелюдія, як і у будь яких сферах життя – вступ, підготовка. У Лисенка – це перша частина «Сюїти…». Йому належать також перші в українській музиці фортепіані рапсодії «Золоті ключі» (1875) та «Думка-шумка» (1877).

   Л. Старицька-Черняхівська писала, що зі смертю Лисенка його фортепіанні твори «…вмерли наполовину. Ні до кого іншого прирівнять його гру не можна було… Я, наприклад ніколи не чула кращого виконання «Aufschwung» («Пориву»)  Шумана. Коли ж він виконував свої і взагалі українські речі, він надавав їм щось надзвичайне – якесь євшан-зілля… У його грі оживали тисячоліття… І чулась глибока, сива слов’янська старовина. Натхненний, палкий, з силою удару левиної лапи, з гордим поглядом – він цілком перевподоблювався. У житті лагідний, ласкавий, за роялем – Віщий Боян». Один із кращих піаністів-віртуозів свого часу, Лисенко залишив понад 50 фортепіаних творів.

   А от симфонічних творів у доробку М. Лисенка майже немає. Незакінчена «Юнацька Симфонія» - студентська робота періоду навчання в Лейпцигу, увертюра на тему пісні «Ой запив козак», що увійшла потім в оперету «Чорноморці», «Русская pizzicato” та оркестровий варіант фортепіанної фантазії «Козак-шумка», - оце, власне і все. Лисенко не був «симфоністом», чого не змінили навіть два роки навчання (1874-1876) у Петербурзькій консерваторії у М. Римського-Корсакова. Можливо, причиною цього було й те, що композиторові дуже мало доводилося працювати з оркестром.

   Натомність у хорових творах і в хоровому диригуванні Микола Віталійович на той час був неперевершеним. Досить згадати таку перлину хорового поліфонізму, як «Туман хвилями лягає» з опери «Утоплена».

   У виконанні Лисенка-піаніста, а також у виконанні камерних ансамблів за його участю, солістів і хорів під його керівництвом звучали не лише його власні твори чи твори інших українських музикантів, а й всесвітньовідомі шедеври західноєвропейських та російських композиторів. Широкий за обсягом піаністичний і хоровий репертуар, який звучав у концертах Миколи Лисенка, дає підстави стверджувати, що митець не просто закладав основи українського професійного виконавства, а всіма засобами намагався «вивести українську національність з хуторянської обстанови на європейський шлях» (Лист Г. І. Марковича від 10.08.1903.).

   Ніби вінок, обрамлює творчість Миколи Лисенка поезія Тараса Шевченка. Наприклад, Опус № 1, написаний у Лейпцигу (1868) на прохання Львівського товариства «Просвіта», композитор позначив як «Заповіт», а останнім із лисенкової шевченкіани, написаним буквально у переддень смерті, став хор «Боже, нашими ушима / Чули твою славу» («Псалом Давидів»).

   Вокальні твори Лисенко писав і на тексти інших поетів, причому лише один з них написано російською мовою – «Признание» на чотири рядки з вірша С. Надсона.

   Миколі Віталійовичу належить і перший в українській музиці вокальний цикл (13 солоспівів і 2 дуети) на вірші Г. Гейне в українських переспівах. Причому два з них присвячено Кобзареві.

   Узагалі робота по увінченню пам’яті Тараса Шевченка зі студентських років і до останнього подиху була основою громадсько-просвітницької діяльності Лисенка. Останнім часом документально доведено, що він не брав участі в перепохованні Кобзаря. Проте Лисенко зробив справу набагато важливішу: слідом за поетом поклав все творче життя на те, щоб «просвітить рабів німих», щоб із розірваної двома імперіями людності виховати єдину націю.

   Від 1862 р. Микола Лисенко щорічно організовував концерти пам’яті  Тараса Шевченка, у яких виступав як піаніст і хоровий диригент.

   Протягом усього життя Лисенко збирав аматорські ансамблі, залучаючи до них «не просто тенорів і басів, але найперше – свідомих українців». Узагалі Микола Віталійович, де тільки міг, намагався гуртувати людей, особливо молодь, навколо національної ідеї. Так було і з київським Літературно-артистичним товариством. Відкрите в 1895 р. як форпост російської культури, воно поступово перетворилося на центр пропаганди української ідеї та національної культури, за що в 1905 р. й було закрите.

   З цією ж метою з легкої руки Лисенка було створено "Плеяда молодих українських літераторів», який дав путівку в життя Лесі Україці, Людмилі Старицькій-Черняхівській, Максиму Славинському, Сергію Євремову, Володимиру Самійленку та іншим талановитим письменникам і громадським діячам.

   Не менший вплив на розвиток української культури мала й театральна діяльність Миколи Лисенка: він є одним із фундаторів українського професійного театру, у тому числі й оперного. Прем’єра опери «Різдвяна ніч» на лібрето М. Старицького за повістю М. Гоголя у виконанні аматорського гуртка на сцені Київського міського театру 24 січня 1874 р. стала днем народження українського оперного театру.

   Найвизначнішими в оперному доробку Лисенка є опери «Тарас Бульба» ( яку композитор так і не побачив на сцені, незважаючи на пропозицію П. Чайковського сприяти її постановці у Москві) та «Наталка Полтавка», якої Лисенко фактично не писав. У передмові до першого видання (1886) Лисенко зазначив, що лише «уклав клавір» з найпопулярніших мелодій, які використовувались в улюбленій ще з часів І. Котляревського «народній виставі». Себто М. Лисенко здійснив авторську редакцію і написав розгорнутий фортепіанний супровід та вступ до «Наталки Полтавки».

   Микола Віталійович написав 10 закінчених опер, у тому числі три перші українські дитячі опери. Співпрацюючи з колективами корифеїв українського театру, Лисенко уклав музику ще до 16 драматичних вистав. З останніх листів композитора відомо, що він починав роботу над балетом.

   Микола Лисенко майже не писав духовної музики. Але серед шести нині відомих релігійних творів Лисенка, надзвичайно красивих і пронизаних високою духовністю, - такі шедеври, як хоровий концерт «Куди піду від лиця твого, Господи?», Херувимська пісня, кант «Пречиста Діва, Мати Руського  краю», котрі співають у наш час майже всі хорові колективи України і діаспори; «Дитячий гімн» на вірші О. Кониського (1885); всесвітньовідома тепер «Молитва за Україну» - «Боже Великий, Єдиний!».

   Та митець не обмежувався написанням і виконанням музичних творів. Важливим для нього був і розвиток виконавства: саме Микола Лисенко заклав основи професійної мистецької освіти в Україні, відкривши в Києві (1904) свою Музично-драматичну школу, в якій, окрім музичного, були відділення української та російської драми, і перший на теренах російської імперії класс гри на народних інструментах – класс бандури, який, попри всі складнощі його організації, у квітні 1911 р. дав перший випуск. Школа Лисенка згодом виросла до Музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка – провідного мистецького закладу України 1918-1934 рр.

   Тому невипадково, що Микола Лисенко став чи не єдиним із визначних українських митців, кому за життя було віддано гідну його праці всенародну шану. Відзначення 35-літньої творчої праці видатного композитора перетворилось на демонстрацію величі української культури, об'єднавчши націю від селянина до митця, від зросійщеного чиновника по політичного емігранта… Почавшись у грудні 1903 р. у Галичині, лисенкове свято охопило Центральну Україну, дійшло до Москви, Петербурга, Тифліса, Ставрополя, ставши першою масовою демонстрацією здобутків української культури в Російській імперії.

   Наприкинці життя – у 1908 р. – Микола Віталійович очолив першу легальну українську громадсько-політичну організацію Київський український клуб та засновану у 1906 р. першу всеукраїнську організацію – «Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві», на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади та всієї Європи.

   Останньою акцією в цій лисенковій роботі стало відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка. Через утиски з боку царської адміністрації на чолі з київським генерал-губернатором В. Трєповим і міністром внутрішніх справ Російської імперії П. Столипіним, заходи було перенесено з Києва до Москви. Наслідком цього стало відкриття поліційної «Справи про закриття Київського Українського Клубу» та «привлечение членов Совета старійшин во главе с учителем музыки Николаем Витальевичем Лысенко к уголовной ответственности за противоправительственную деятельность» (ДАКО – Ф. 10, оп. 1, спр. 351, арк. 38). Через чотири дні після оголошення цієї постанови Микола Віталійович Лисенко помер від серцевого нападу.